Гуманітарне реагування та мистецтво в умовах війни

За мтеріалами звіту організації  ACAPS "Україна. Сприйняття локлізації в секторі гуманітарного реагування"

Починаючи  з  лютого  2022  р.,  питання  локалізації  було  центральним  

у багатьох дискусіях щодо гуманітарного реагування в Україні. Проте взяті на словах 

зобов’язання не завжди призводили до практичних дій, як-от передавання коштів та 

обов’язків безпосередньо місцевим суб’єктам реагування. У цьому звіті досліджується 

стан зусиль із локалізації в Україні, ставлення до цієї концепції та її сприйняття, а 

також тут оновлено й доповнено інформацію, наведену в нашому попередньому звіті: 

Bridging Humanitarian Response ("Установлення зв’язків у гуманітарному реагуванні").

Що таке локалізація?

На Всесвітньому гуманітарному саміті у 2016 р. велика кількість зацікавлених сторін 

оформили своє зобов’язання прагнути локалізації за допомогою угоди, відомої як "Велика угода" (Grand Bargain. Теоретично ці зобов’язання мали б означати надання більшого прямого фінансування  та  операційної  відповідальності  місцевим  суб’єктам  реагування  на визнання їхньої центральної ролі в реагуванні на надзвичайні ситуації та зусиллях із відновлення. На практиці було складно впровадити локалізацію  згідно  з  баченням,  викладеним  у  "Великій  угоді",  і  міжнародним суб’єктам гуманітарного реагування ще належить до кінця виконати ці зобов’язання

Зобов’язання щодо локалізації згідно з "Великою угодою" 

•  Збільшити  інвестиції  в  інституційні  спроможності  місцевих  і національних суб’єктів реагування.

•  Краще  зрозуміти  й  усунути  або  зменшити  бар’єри (зменшити  адміністративне  навантаження) для  міжнародних  організацій  і  донорів,   

які стають партнерами місцевих і національних суб’єктів реагування.

•  Підтримувати  й  доповнювати  національні  механізми  координації та  залучати  місцевих  і  національних  суб’єктів  реагування  до міжнародних механізмів координації.

•  Надавати 25 % гуманітарного фінансування місцевим і національним суб’єктам реагування.

•  Розробити маркер локалізації для вимірювання прямого й непрямого фінансування місцевих і національних суб’єктів реагування.

•  Активніше  використовувати  інструменти  фінансування  на  зразок об’єднаних фондів на рівні країн (Country-Based Pooled Fund, CBPF) під керівництвом ООН, Фонду реагування на надзвичайні ситуації (Disaster  Relief  Emergency  Fund,  DREF)  МРЧХ  і  ЧП,  а  також  фондів 

під керівництвом НУО та інших об’єднаних фондів

Пряме виділення коштів

•  ННУО  безпосередньо  отримали  менш  ніж  0,4  %  із  3,7  мільярда дол.. США,  виділених  на  підставі  переглянутого  Екстреного звернення України (Ukraine Flash Appeal) на 2022 р.

•  Жодна з агенцій ООН, до яких ми звернулися для проведення цього опитування, не надала конкретних даних щодо того, скільки коштів вона  виділила  українським  партнерам.  З  13  МНУО,  які  надали  ACAPS  свою  фінансову інформацію,  чотири  зазначили,  що  виділили  менш  ніж  10  %  свого бюджету національним партнерам.

•  Лише 23 % зі 192 мільйонів дол. США, виділених через Український гуманітарний фонд (УГФ), надійшли безпосередньо ННУО. Реагування в Україні добре фінансоване — можливо, навіть надмірно — порівняно з іншими кризами, як зазначили кілька зацікавлених сторін, опитаних для цього звіту 

Український гуманітарний фонд

Більша  частина  фінансування,  виділеного  УГФ  у  2022  р.,  надійшла  агенціям  ООН і МНУО. З приблизно 192 мільйонів дол. США, виділених через цей фонд у 2022 р., 33 % було надано місцевим суб’єктам реагування, зокрема 23 % шляхом прямого виділення коштів національним організаціям (KII, 08.02.2023 a).

Доступ  до  УГФ  є  непростим  завданням  для  українських  суб’єктів  реагування. Він  залежить  від  проходження  формальної  процедури  доступу,  зокрема потрібно  відповідати  критеріям  для  партнерів  фонду  та  довести,  що  НУО  є максимально ефективними у своїй діяльності — тобто здатні доставляти допомогу своєчасно, ефективно, відповідально й згідно з гуманітарними принципами.

Хоча  УГФ  доклав  зусилля  із  забезпечення  локалізації  коштів,  які  він  виділяє, зобов’язання  щодо  локалізації  є  для  нього  менш  пріоритетними,  ніж  загальна мета  виділення  коштів  суб’єктам  реагування,  які  мають  найкращі  можливості для  роботи.  На  жаль,  у  випадку  України  ті,  хто  мають  найкращі  можливості для  роботи,  часто  не  відповідають  критеріям  для  отримання  грошей  фонду. Унаслідок  цього  виникає  ситуація,  коли  українські  організації,  особливо менші  гнучкі  суб’єкти  оперативного  реагування,  можуть  отримати  доступ до  УГФ  лише  через  партнерство  з  більшими  організаціями,  що  відповідають критеріям  фонду.  Для  цього  потрібна  угода  про  партнерство,  а  також  перекладання  відповідальності  й  витрат  на  керування  українськими суб’єктами реагування на партнерів фонду, які відповідають критеріям.

Одним  із  зобов’язань  для  забезпечення  більшого  фінансування  менших  суб’єктів оперативного реагування був пілотний пакет локалізації в розмірі 20 мільйонів дол. США, спеціально розроблений для підтримки спільної роботи суб’єктів реагування, що  відповідають  критеріям  УГФ,  і  менших  місцевих  організацій  (включно  з  ОГС, громадськими організаціями та волонтерськими групами), які інакше не відповідали б вимогам для отримання прямого фінансування від УГФ. Із цих 20 мільйонів дол. США приблизно 70 % дійшли до призначених груп одержувачів у вигляді субгрантів і  натуральної  допомоги,  навчання  та  іншої  підтримки  спроможностей,  але  їх було  скеровано  через  13  міжнародних  і  українських  НУО,  які  самі  були  прямими одержувачами фінансування. Різні моделі надання фінансування є суттєвим обмеженням для оцінювання кількості українських груп і організацій, які можуть покладатися на пряму фінансову підтримку або фонду, або партнерів.

Перекладання ризику

Донори  очікують  доставлення  допомоги  до  важкодоступних  місць,  зокрема віддалених сіл, прифронтових районів і НПУТ (KII, 06.02.2023 f). Це створює дилему для МНУО, оскільки часто вони не можуть самі потрапити в ці райони через обмежені спроможності й відсутність знань місцевості або через власні протоколи безпеки. Таким чином, вони мають покладатися на партнерство з місцевими українськими організаціями, що передбачає ухвалення суб’єктивних рішень про те, чи готові вони й наскільки вони готові дозволити цим організаціям узяти на себе ризики роботи — зокрема питання захисту — у тих районах, де вони самі не можуть працювати.

Унаслідок  цього  виникає  ситуація,  коли  неформальні  мережі  й  громадські  групи, що переважно складаються з волонтерів із більшою толерантністю до ризику, ніж у  міжнародних  суб’єктів  реагування,  доставляють  більшу  частину  допомоги.  Такі місцеві організації та мережі беруть на себе непропорційно велику частку ризиків і, ураховуючи власну неформальну природу, мають недостатньо засобів і підтримки у вигляді ресурсів, і фізичних, і структурних, необхідних для безпеки та підтримання їхньої важливої гуманітарної роботи. Зокрема таким групам не вистачає найнеобхідніших матеріалів,  як-от  пального  й  засобів  індивідуального  захисту;  вони  часто використовують власний дохід, джерела якого вичерпуються, щоб продовжувати роботу; і їм потрібна психологічна підтримка, щоб упоратися з тривалим стресом  і вигоранням, а також підтримка в плануванні на випадок непередбачених ситуацій, і жоден із цих видів підтримки їм не доступний.

Ринок мистецтва в умовах війни

Ринок мистецтва зараз схожий на картину в стилі абстракціонізму: не всі розуміють, що відбувається. Ті, хто раніше купував роботи українських художників, тепер спрямовують кошти на гуманітарні потреби або просто економлять. Митці ж, у свою чергу, шукають нові способи заробітку.

Вихід один — розвивати онлайн-продажі та співпрацювати з міжнародними платформами. Можливо, настав час створити новий напрямок мистецтва: "воєнний реалізм"? Гранти й програми підтримки теж не завадять, але головне — щоб вони не залишилися на папері.

Відсутність доступу до культурних заходів

Культурне життя в Україні зараз нагадує розкіш, яку можуть собі дозволити далеко не всі. Багато людей через війну залишилися без можливості відвідувати виставки, концерти чи мистецькі події. Проте зруйнована інфраструктура, фінансові і логістичний труднощі не створили культурний вакуум.

Чи є рішення? Звісно! Локальні митці могли б організовувати культурні онлайн-заходи, а державі варто було б підтримувати їх грантами. Щоправда, спробуй пояснити це тим, хто зараз намагається вижити в зоні бойових дій. Головне — не втратити віру, що колись театри знову заповняться, а люди підуть на виставки не лише заради безкоштовного опалення.

Проблеми доступу до фінансування

Фінансування культури зараз нагадує гру в лотерею. Шанси отримати кошти вкрай малі, особливо якщо ти — незалежний митець або невеликий проєкт. Міжнародні донори зосереджені на гуманітарній допомозі, а культура лишається десь у кінці списку пріоритетів.

Щоб виправити ситуацію, треба створити фонди для підтримки культури в кризовий час. Інакше замість художників та музикантів ми скоро отримаємо нову хвилю кур’єрів і таксистів. Ні, це теж важлива робота, але мистецтво, погодьтеся, надихає більше.

Важливість партнерств у культурному секторі

У часи війни партнерства стають особливо важливими. Українські митці могли б співпрацювати з міжнародними організаціями для проведення спільних виставок або обмінів досвідом. Проблема в тому, що іноді ці співпраці нагадують гру в одні ворота: наші пропонують, а їм кажуть “почекайте”.

Щоб цього уникнути, важливо будувати рівноправні відносини. Українські митці й організації мають брати активну участь у плануванні та реалізації проєктів. Інакше виходить як завжди: "партнерство" на папері, а насправді — монолог міжнародної сторони.

Роль волонтерів у культурній сфері

Українські волонтери — справжні супергерої. Вони постачають у ЗСУ амуніцію, автівки, медикаменти, різноманітне обладнання, а також реставрують пошкоджені пам’ятки, організовують виставки і навіть підтримують митців, які опинилися в скрутному становищі. Проте їхні ресурси, на жаль, не безмежні.

Щоб волонтери не згорали від виснаження, потрібна системна підтримка: фінансування, технічна допомога, навчання. Бо інакше можна отримати цілу армію "вигорілих" ентузіастів, які більше ні на що не здатні. А це було б справжньою катастрофою для культури.

Майбутнє культурного розвитку

Війна змінила все, але вона також нагадала нам, наскільки важлива культура. Це не лише про красу чи розваги — це про нашу ідентичність і душу. Можливо, зараз не всі можуть дозволити собі квиток у музей чи картину українського художника, але ці речі стануть основою нашого відновлення після війни.

Отже, вкладати в культуру — це не розкіш, а необхідність. Бо без мистецтва ми ризикуємо втратити щось набагато важливіше, ніж матеріальні цінності. І хто знає, можливо, саме український художник створить шедевр, який увійде в історію як символ незламності нашого народу.